Органне і фортепіанне мистецтво С. Франка в еволюції французької музичної культури

Abstract

Метою статті є аналіз особливостей втілення неокласичних і необарочних інтенційу творчості С. Франка вконтексті професійної французької музичної культури ХІХ ст., а також окреслення вкладу композитора в еволюцію французького фортепіанного і органного виконавства. У ряді методів дослідженняслід відзначити, передусім, інтегративну методологію, засновану на поєднанні загальнонаукових фундаментальних методів дослідження –емпіричних і теоретичних, а також метод жанрово-стильового аналізу та інтерпретаційний метод. Новизна теми статті обумовлюється тим, що вперше у вітчизняній музикології виявлено специфіку французького музичного мистецтва в контексті взаємодії національних і загальноєвропейських мистецьких традицій, уперше в українському музикознавстві здійснено досвід комплексного жанрово-стильового аналізу творчості С.Франка в дзеркалі неокласичних і необарокових тенденцій розвитку музичного мистецтва. Актуальністьзапропонованої теми дослідження зумовлюється стрімким зростанням інтересу к творчої біографії Сезара Франка, аналізу його композиторського доробку в контексті естетичних і стильових домінант тієї історичної доби, в яку він жив і творив, а також відсутністю в українському музикознавстві спеціальних досліджень, присвячених вивченню проблем сучасної виконавської інтерпретації тих чи інших творів Франка. Висновки. Устремління митця до відродження великих традицій високого бароко впроваджується ним крізь ознакисучасності. Його творчість кристалізуєорганічний синтез характерних барокових поліфонічних законів ісвоєрідних романтичних музично-виразних рис, духовної зосередженості й чуттєвої глибинності. МистецькіпошукиС.Франка, націленіна зближення,насамперед, органної і фортепіанної своєрідностей, усталені в2-х його циклах, що означило новий етап в еволюціїфранцузької музичної культури–«Прелюдія, хорал та фуга» (1884) й «Прелюдія, арія тафінал» (1886–1887). Утворюютьсярізні жанри стосовно органно-фортепіанної літератури; за умовами максимального збереження розмежованих форм та окремих складових, кожен із циклів з’єднується «наскрізною» тематикою.