Ненадійний наратор у прозі Дафни дю Мор’є, Емілі Бронте та Генрі Джеймса

Abstract

Феномен ненадійного наратора є одним із найважливіших художніх явищ у літературі ХІХ–XX ст. Уперше теоретично осмислений Вейном Бутом цей прийом набув особливого значення для аналізу творів, що балансують між реальністю й суб’єктивним сприйняттям. Романи Дафни дю Мор’є «Ребекка» (1938), Емілі Бронте «Буремний перевал» (1847) та повість Генрі Джеймса «Поворот гвинта» (1898) демонструють різноманітні стратегії використання цього прийому, що робить їх порівняльний аналіз актуальним для сучасного літературознавства.