До історії розвитку української етнографії та фольклористики в 60-70 рр. ХІХ ст.

Abstract

Капіталістичний лад породив широкий потік різночинної інтелігенції, передова частина якої бачила в селянстві єдиного носія культурно-національної та соціальної ідеї. Цим і пояснюється її підвищений інтерес до його життєвого устрою, духовної культури, який реалізувався насамперед у збиранні, вивченні та виданні пам'яток усної народної творчості, що яскраво і досить повно відбивали своєрідність та багатство духовної культури українського народу. Це йшло у розріз з відвертою великодержавно-шовіністичною політикою царизму, основою якої став відомий постулат Міністра внутрішніх справ П. Валуєва про те, що "ніякої окремої малоруської мови не було, не має і бути не може", сформульований ним у листі до Міністра народної освіти у 1863 р. У 70-х рр. царським указом було заборонено видання, а також увезення з-за кордону книжок українською мовою. Заборонялися театральні вистави та друкування текстів до музичних творів українською мовою. Таким чином у науковий обіг не були запроваджені такі рукописи, як збірка В. П. Милорадовича "Вечорницькі та любовні пісні Лубенського повіту Полтавської губернії" (110 пісень), "Веснянки і петрівки Лубенського повіту Полтавської губернії", зібрані за 10 років (1882-1892). Зі збірки українських пісень композитора М. В. Лисенка були вилучені цілі розділи; така ж доля спіткала етнографічні збірки І. Манжури, Д. Яворницького, В. Гринченка.