Музеєфікація античної культурної спадщини в епоху Ренесансу

Abstract

У статті охарактеризовані основні специфічні позитивні та негативні особливості музеалізації античності в епоху Ренесансу. Мета цієї статі – узагальнити основні аспекти ренесансної музеалізації античності як першої спроби інституційної роботи з колекціонування, зберігання та реставрації культурної спадщини. Більшість учених сходиться на думці, що зародження музеології як науки пов’язане з тими античними колекціями, які починають з’являтися в Європі в епоху Ренесансу. Визначено, що античність була тим естетичним ідеалом, який представники ренесансного гуманізму наслідували, або, принаймні, прагнули наслідувати. Залишки античних споруд не тільки вивчались гуманістами, а й зберігалися ними, хоча водночас часто мало місце разюче варварське руйнування стародавніх пам’ятників. Обов’язковий принцип реставрації в цей період – додавання до пам’ятника елементів, яких ніколи не було, але які, на думку скульпторів-гуманістів, «прикрашали» пам’ятник. Естетика того часу, що ставила в основу не справжність шедевра, а його художньо-технічні характеристики, сприяла виникненню та збільшенню числа підробок. У ході дослідження зроблено висновок, що Ренесанс можна розглядати лише як епоху накопичення музейного матеріалу – первісного будівництва музейних соціокультурних інституцій. Однак мала настати та година, коли кількість мала перейти в якість. Ренесансне культурне співтовариство у спробах та сміливих творчих імпровізаціях створювало хиткі, рухливі, незакінчені варіанти музейних структур. Були використані нові способи виявлення, розподілу, зберігання творів античного мистецтва, проте вони не були науково реалізовані та інституційно закріплені. Практичне значення статті – корекція вже наявних методів музейної наукової атрибуції матеріальної культурної спадщини античності.