До проблеми збереження традицій сценічного мистецтва України в умовах глобалізації

Abstract

Збереження та розвиток традицій сценічного мистецтва України в умовах глобалізації постає як одне з найважливіших завдань сучасної культури та освіти. Театр — це не лише мистецька форма, а й простір, де відображається національна ідентичність, колективна пам’ять і культурні коди. Визначальним для української сцени ХХ ст. став творчий доробок Леся Курбаса, який започаткував нову режисерську та акторську школи, засновані на метафоричному методі, синтезі драматургії, музики, пластики та світових авангардних течій. Курбас утвердив ідею театру як лабораторію пошуку, де національне поєднується з інновацією. Його послідовники — Михайло Верхацький, Мар’ян Крушельницький, Борис Тягно — зуміли зберегти традиції школи, яку отримали від Курбаса. Завдяки М. Верхацькому ідеї та метод видатного майстра мали продовження у творчості його учнів — театральних режисерів Віктора Кісіна, Михайла Мерзликіна, Віктора Баєнка, Віталія Карпенка, Лева Удовенка, які розвивали ці засади, поєднуючи метафоричність із психологічною глибиною. Вони довели, що українська сцена здатна бути і філософською, і модерною, і глибоко національною водночас. На цій основі сьогодні формується сучасна театральна школа.