Студійність та спонтанність: культурологічна модель підготовки театрального митця XXI століття

Abstract

Мета роботи – розкрити культурологічні засади студійної моделі підготовки театрального митця як дієвого механізму формування «спонтанної режисури», здатної протистояти алгоритмізованому медійному середо-вищу та військовій турбулентності 2020-х років, а також показати, що театр-студія виконує функцію простору культурного спротиву, де акт творчості стає актом етичного вибору. Дослідження спрямоване на побудову теоретичної моделі, що описує механізми трансформації індивідуальної творчості в колективну без втрати авторської специфіки, а також на виявлення індикаторів ефективності студійної практики в умовах медіатизованої культури XXI століття. Методологія – міждисциплінарний теоретико-аналітичний синтез, оснований на культурологічній герменевтиці, дискурсивному аналізі та порівняльно-історичному методі. Ключові категорії осмислюються крізь призму концептів Ж. Дельоза й Ф. Гваттарі – «верстати суб’єктивації», «плато», «мале мистецтво», співвіднесених із лабораторними практиками Ex Machina Р. Лепажа, концепцією лімінальних стратегій Ж. Бортнік та внутрішньою динамікою харківського студійного руху. Додаткову аналітичну перспективу задає поняття «альтернативної реальності театру», що розглядається як механізм виходу за межі тотальної алгоритмізації масової культури.Наукова новизна – введення категорії «спонтанна режисура», що описує синергетичну здатність режисера миттєво поєднувати інтуїтивне рішення з рефлексивним культурним кодом, яка формується саме у студійній екосистемі; розкриття студії як резонансної мережі «плато», де авторська суб’єктність вибудовується через взаємодію тілесно-духовних практик. Поєднання хатха-йоги, пранаям, медитативних технік, езотерико-філософського дискурсу та поліфункціональної структури праці, а також формулювання вимірюваних індикаторів ефективності студійної моделі та усвідомлення культурологічних засад, які забезпечують цю динаміку в умовах медіатизованої культури. Висновки – студійне середовище забезпечує біфуркаційне поле, що прискорює становлення режисерської індивідуальності порівняно з університетською освітньою моделлю; механізм творчого відбору здійснюється через горизонтальний розподіл ролей та проєктну відповідальність, створюючи компенсаторний імунітет до інституційного тиску; інклюзивна фільтрація за принципом «бажання замість диплома» генерує соціальний ліфт і підвищений культурний резонанс; спонтанна режисура як системна композиція в реальному часі принципово відрізняється від традиційної імпровізації; подальші дослідження доцільно спрямувати на розробку кількісного індексу студійної ефективності та адаптацію отриманих результатів у стандартах вищої художньої освіти.The purpose of the work is to reveal the cultural foundations of the studio model for theater artist training as an effective mechanism for the formation of “spontaneous directing,” capable of withstanding the algorithmic media environment and military turbulence of the 2020s, and also to show that the theater-studio functions as a space of cultural resistance, where the act of creativity becomes an act of ethical choice. The research aims to build a theoretical model that describes the mechanisms of transforming individual creativity into collective creativity without losing authorial specificity, as well as to identify indicators of studio practice effectiveness in the conditions of mediatized culture of the 21st century. Conclusions – the studio environment provides a bifurcation field that accelerates the formation of directorial individuality compared to the university educational model; the mechanism of creative selection is carried out through horizontal role distribution and project responsibility, creating compensatory immunity to institutional pressure; inclusive filtering based on the principle of “desire instead of diploma” generates social mobility and increased cultural resonance; spontaneous directing as systemic composition in real time fundamentally differs from traditional improvisation; further research should be directed toward developing a quantitative index of studio effectiveness and adapting the obtained results to standards of higher arts education.